Є така приказка: «Поки грім не гряне, мужик не перехреститься». Нині вона залишається справедливою для більшості громадян України. Такий висновок напрошується після перегляду статистики українських страхових компаній. Ми не квапимося страхувати своє здоров’я, життя і майно. Чому? Напрошується дві відповіді: або ми непоправні оптимісти і вважаємо що з нами нічого поганого не може статися, або ми просто не довіряємо страховим компаніям. Навряд чи ми можемо відчувати себе оптимістами. Звичайно, ми сподіваємося на краще. Але те, що ми бачимо на екрані телевізора, читаємо і бачимо на екрані монітора, читаємо в газеті, чуємо від знайомих, значно зменшує нашу упевненість в неможливості біди. Як не сумно це говорити, але ми живемо в стані постійного стресу - день від дня піднімаються ціни, погіршується криміногенна ситуація, збільшується кількість людей, що вживають наркотики. До того ж ні Президент, ні уряд, ні Верховна Рада на можуть заспокоїти населення. Середовище в якому ми живемо украй нестабільна, отже, логічним було б похапцем кинутися в офіси страхових компаній, аби хоч якось забезпечити себе від неприємних несподіванок, які приготувало нам життя. Ми не робимо цього, тим самим діючи всупереч логіці. Отже, що заставляє нас діяти ірраціонально, неадекватно ситуації? Як правило, людина чинить всупереч логіці лише якщо вона любить, ненавидить, або злякана. Прийняття рішення застрахуватися для більшості дуже складно . І ось чому. Навряд чи можна любити страхову компанію, або сам процес страхування. Можливо окремі випадки таких почуттів існують, але навряд чи вони носять масовий характер - це вже парафія не статиста, а психіатра. З цієї ж причини відкинемо і ненависть. Отже з трьох причин залишається страх. Ми боїмося віддати свої гроші. Ми не віримо, що компанія нам щось поверне. Страх не виникає на рівному місці, він виростає лише на ґрунті негативного досвіду. За радянських часів ми клали свої гроші в Ощадбанк і майже всі їх втратили. Ми пам’ятаємо сучасні МММ, еліта-центр. Нас дуже часто кидали і ми зрозуміли, що краще синиця в руках, чим журавель в піднебінні. Обпікшись на молоці почали дути на воду. Існує велика недовіра, причому не лише до страхових компаній. Ми боїмося будь-яких бізнесових угрупувань, які просять дати зараз, аби отримати більше потім. У США і країнах Євросоюзу, де економіка значно стабільніша, а рівень соціальних гарантій, які надає громадянам держава, дуже високий, кожен житель має від двох до шести страхових полісів. Турист із заходу їде в будь-яку країну світу з упевненістю, що його страховий поліс там діятиме. Цю упевненість породжує сила його держави. Американець щиро переконаний, що стоїть іноземцеві його образити, як в його захист негайно відправиться 6-й флот США. Більшість український упевнені - ми самі по собі. Розраховувати можна лише на власні можливості. Діє ще один чинник, що заставляє нас обходити офіси страхових компаній, - вважається, що страховий поліс коштує чимало грошей і це привілей багатих. Насправді це не так. Страховий поліс може дозволити собі майже кожен. Наприклад, виплачуючи 2 тисячі гривень щороку можна розраховувати на компенсаційний платіж в розмірі близько 50 000 гривень. Для малозабезпеченої людини 50 000 гривень - чимала допомога. Тим хто зможе здолали свій страх виникає нове питання - якій фірмі віддати перевагу. Не дивлячись на досить довгу історію українського страхового бізнесу кредит довіри клієнта має не так багато компаній. З'ясувати яка з них надійна можна спостерігаючи масштаби виплат компанії і кількість відмов у виплаті компенсаційних платежів. Більшість українських компаній уже зрозуміли, що довіра клієнта коштує дуже дорого, значно більше заощаджених засобів. Пишіть в коментарях ваші думки з цього приводу.